Груші

“Ого! Нє!” – кажу майже не приховуючи здивованого незадоволення, – “вони з нами не підуть”. І придумалося ж цьому телепню притягнути з собою стільки упирів…

Зазвичай, коли ми ходимо по груші в колгоспний садок, то оптимальною командою я вважаю трьох людей. В такому складі найефективніше встановлювати комунікацію: коли ти говориш, то тебе мають чути дві пари вух. Якщо ж людей більше, то хтось однозначно починає плужити, недочувати, комусь доводиться переказувати слова іншого або ледь не говорити так голосно як в конус-рупор, бо хтось не чистив вуха і таке інше.

Цієї ж ночі мало статися по-іншому. За два дні до нашої чергової вилазки по невелику надбавку до ще меншої стипендії, яку платила нам держава за навчання в бурсі, до мене в кімнату постукав Грицько Халепа. Цей височезний парубок був єдиним з-поміж 5 своїх братів і сестер, хто витягнув щасливу соломинку і виріс трошки більшим за традиційні для своєї родини метр шістдесят у стрибку. Навіть високорослому мені, якого в школі вважали найвищим серед однолітків, він з його двометровим зростом здавався завеликим. До того ж, горбатий як банан, Грицько легко викликав у кожного посмішку на обличчі своєю статурою. Але за тим не досить презентабельним виглядом ховалася ніжна і добра душа, яка прагнула допомогти усякому, хто того потребував. От тому хлопцям з 3-го поверху було легко вмовити Грицька очолити посольство в мою печеру з метою вмовити мене взяти на “справу” кількох туристів.

Тут вважаю за потрібне згадати про те, що живемо ми в звичайному триповерховому гуртожитку, на краю тепер вже міста, який раніше був панський маєтком, дбайливо віджатим большевиками на початку століття у якогось німця. Надцять разів добудований і перебудований він слугує тимчасовою оселею для кількох десятків бурсаків типу мене, яких доля змусила ступити на шлях здобуття знань не на робочому місці, а за партою і книгою. Так от, одразу за парканом нашого імпровізованого студмістечка, більше схожого на маленький хутір в Чорнобильській зоні, приблизно на кілометр в ширину тягеться великий яр, в низині якого лежить не широкий, але довгий ставочок. Та частина яру, яка знаходиться ближче до гуртожитку, використовється як пасовисько для колгоспної худоби, інший же берег дає початок величезному грушевому саду. Садок добре доглядається і охороняється, бо ростуть в ньому рідкісні сорти груш, які добре йдуть на експорт за великі гроші. До садка можна потрапити єдиним шляхом – через міст над ставочком. З усіх інших боків садок обгороджено колючим дротом під напругою. Міст, звичайно ж, охороняється.

Чому ж Грицько прийшов саме до мене? Справа в тому, що я знав місце, в якому ставочок можа було тихо і непомітно перейти вбрід, чим постійно користувався і вже другий рік поспіль був ледь не грушевим магнатом на найближчому ринку в сезон плодючості груш.

Зараз же ми стояли на обумовленому місці з двома моїми вірними посіпаками і мовчки дивилися на натовп бурсаків першого року навчання, яких притяг за собою Халепа з надією поживитися колгоспним добром. “Вони з нами не підуть” – ще раз повторив я. Тривожна мовчанка, яка нависла в цю серпневу ніч над пасовиськом ніби промовляла своєю тишею: “ну, тепер тобі капець”.

Я тихо відвів Грицька в бік, і хвилин п’ятнадцять пояснював йому тактику та стратегію полювання на груші, після чого показав йому місце, де знаходився перехід “на той бік”. Взявши з довгого обітницю нікому нічого не розповідати, з батьківським захопленням відпустив Халепу до його телят і побажав удачі в полюванні.

За якийсь десяток хвилин ми лишилися втрьох: я і двоє мої вірних посіпак. Закусюючи вишневий компот домашніми пиріжками з горохом, а подекуди і з капустою, ми мовчки спостерігали як в міліцейські бобіки на тому боці ставка у світлі місяця вже вантажать любителів легкої наживи на чолі з Грицьком Халепою.

Мабуть вам цікаво як так сталося? Це я підкинув анонімку голові колгоспу з часом і місцем, так, це я здав йому тих хто краде груші у колгоспі, так, це через мене у всіх них будуть проблеми. Бо мій тато начальник міліції, і я не потерплю конкуренції. Який же я сука, правда?… 🙂