Ельбрус зі сходу. Походеньки 2013 року.

Сиджу собі тихенько на роботі, їм піченьки, запиваю чаєм. Жирію по-троху, нікого не чіпаю. Тишу офісного простору прориває дзвінок телефону: Славон. “Саня, є вільне місце в машині. Їдемо на Ельбрус. (Виїзд за 5 днів.) Ти з нами?”. За 5 секунд встигаю в голові скласти список зі 100 пунктів під назвою “Чому я не їду на Ельбрус!”.

Я ж ніколи не був у Великих Горах. Беру тайм-аут на роздуми, але вже через кілька годин в сторону Харкова летить коротка, але сильна як постріл СМСка: “Я їду.”

Я їду. Я їду? Холєра, Я ЇДУ!

Де брати спорядження? Чи вистачить фізухи? Де брати одяг? Я ж ніколи не був у великих горах, що взагалі туди треба брати? Де брати ВСЕ? Паніка!

На наступні кілька днів робота зупинилася. Дні і ночі в пошуках інформації. Ми збираємося на Ельбрус зі сходу. Це не “класика”, маршрут не дуже популярний і інформації про нього відносно мало.

Шукаю будь-що: звіти, фотографії, відео, інформацію про комерційні тури, списки рекомендованого спорядження, переглядаю супутникові знімки, які тільки вдається знайти, карти рельєфу, GPS-треки. Паралельно виконую завдання Славона: перечитую купу статей по пересуванню засніженими та осипними схилами, льодовиками, як витягати людину з тріщини, пересуванню у зв’язках, і багато іншої корисної інформації.

Після тривалого аналізу рекомендацій по спорядженню викристалізовується адекватний список речей, які збираюся брати з собою (читати окремо в кінці цієї писанини).

З ногами — окреме питання. Воно турбувало мене більше за інші. Є така проблема — ношу трекінгові черевики 49-го розміру, відповідно крім них у мене нічого немає, бо купити щось адекватне такого розміру практично не реально. Вирішено йти в них і взяти гумові китайські тапки про всяк випадок. :-)

Льодоруб взято у Валіка “Вертольота”, кішки довелося купити.

Харків

В неділю в Харків мене принесло не рано, але всі ще спали. Розбудив по телефону Льоху Іванова, випитав куди добиратися і через годинку-півтори я вже акуратно переступав купи спорядження, розкидані у нього по квартирі. Льоха спровадив своїх домашніх на моря, а сам рве з нами на Ельбрус. Тут же я почав перебирати і свій рюкзак — виявилося що очікувані об’єми групового спорядження значно більші моїх сподівань. Насамперед за рахунок великої кількості сухарів.

За день зібралися майже всі, Вовку маємо підібрати по дорозі, біля метро. Звичайно ж виїхали із запізненням. Все ніби йшло добре, всі були радісні — попереду ГОРИ, і ми їдемо до них.

Їдемо

Ага. Щаззз.

На виїзді з Харкова зупиняють ДАІшники. “Х’юстон, у нас проблеми.” Проблеми затягнулися рівно на добу. Добре що вдалося вирішити їх так швидко. Коротше виїхали ми з Харкова лише у понеділок — довелося заночувати ще на Батьківщині. Дорога Україною минула якось швидко, окрім останньої, мабуть, сотні кілометрів.

Перші краєвиди в Ізюмі. Внизу Сіверський Донець

Кінець траси Київ-Харків-Довжанський нагадує зону бойових дій. Дороги просто немає, їхати з адекватною швидкістю просто неможливо. Замість дороги — полігон для випробування танків. На кордоні майже нікого немає.

Митницю пройшли швидко. Російські прикордонники, правда, якісь стрьомні. Дивляться на тебе так, ніби ти весь Кавказ збираєшся вивезти. Дорога продовжується.

Правду кажуть — в Росії дороги кращі. Але всі позитиви нівелюються їхніми розв’язками. Це просто капець. Вказівників просто немає, куди їхати — не ясно. Поїхав не туди — розворот за кілька кілометрів.

По дорозі лопнув шланг і ми вилили на асфальт чверть баку солярки. Десь серед полів Ростовської області Льоха Плотніков зміг нашаманити щось під капотом і ми поїхали далі.

Баксанська ущелина

Ось починається Баксанська долина. Починаються Великі Гори. Досить несподівано рівнина переростає у все більш круті схили і стінки. Внизу обабіч дороги шумить гірська річка Баксан. Складається враження що вся широченна ущелина — її рук справа. Ніколи не був у Великих Горах, тому всі ці пейзажі за вікном здаються ніби намальованими. Намагаюся фотографуввати, але жодна фотографія не здатна передати того, що бачить тут око. Забиваю на цю затію, і просто дивлюся. Намагаюся жадібно побачити якнайбільше: кам’янисте русло Баксана, колоритні люди, блок-пости з БТРами, прямовисні скелі та корови…

Баксанська ущелина через скло автомобіля

О, корови! Корови тут головні. Корова тут цар, бог і начальник. Принаймні на дорозі. Якщо корова хоче — вона лежить прямо посеред дороги, і їй начхати, треба тобі проїхати чи ні. Корова ходить не по правій стороні дороги, а прямо по центру. Або по діагоналі. Але в жодному разі не по узбіччю. Корова гадить там де їй хочеться. А хочеться їй це робити прямо на дорозі. Якщо корів декілька, то вони лягають, як правило, на мостах і тут же гадять.

Проїжджаємо місто Тирниауз (Тырныауз). За вікном досить своєрідний колорит. Тут якесь незвичне, але органічне поєднання людей на вулицях та будинків з купами пустих квартир, що мовчки дивляться на тебе вибитими вікнами. Смітники межують з зеленими алейками. Невеликі магазинчики з провінційними вивісками затуляють собою жовто-сірі схили Баксану по лівому борту нашого бусика. Брудно. Дуже брудно.

Тырныауз. Фото з блогу Варламова.

На вершині гори видніється постапокаліптична картина покинутого вольфрамо-молібденового комбінату та його копалень. Залишки цілої епохи, яка закінчилася з розвалом комбінату, спускаються з вершин до самої ріки, де так само, наче після бомбардування, лежать руїни цехів комбінату. Мрія сталкера.

Руїни комбінату. Фото Tyrnyauz.ru

На виїзді з міста ще один бетоний блок-пост зі слідами обстрілів.

Селище Ельбрус

Голова почала боліти десь на 1000-1200 чи то від недосипу, чи то від незручних крісел в машині, чи від висоти. А може просто чисте гірське повітря вирішило додати нам трохи здоров’я.

І от нарешті селище Ельбрус. Звідси починається наша дорога на своїх двох. Вивантажуємося на краю селища біля невеличкого містка через Ірик, там де ущелина Ірик (з одноіменною річкою) з’єднується з Баксанською ущелиною. Перепаковуємо речі, залишаємо у машині все непотрібне і відправляємо хлопців ставити її на стоянку. Готуємося до виходу. В моменти, коли з-поміж хмар проривається Сонце, намагаюся підзарядити телефон від сонячної батареї Квазар.

Селище Ельбрус. Вигляд зверху

Поки чекали Льоху і Славона — спостерігали цікаву картину — місцеві викидають пакети зі сміттям просто у річку, з якої ж нижче за течією беруть воду для пиття. Мабуть гарячих кавказців мало хвилюють такі дрібниці… Хлопці прийшли о 15.54 – виходити будемо досить пізно. Висота — 1500 м. 16 липня 2013 року.

* Тут і далі з часом може бути щось наплутано: +- 1 год. Здається мені що занотовував я все по своєму годиннику, виставленому на Київ, але не факт.

Вирушаємо

Вирушаємо о 16.30. Підйом спочатку кількадесят метрів невеликими скелями поруч з водоспадом, далі — добре протоптаними стежками. Погода прийнятна. Трохи дощить, але не постійно.

Після першого підйому. Початок ущелини Ірик. Стежка добре натоптана.

Опираючись бажанню 25-кілограмового рюкзака залишитися внизу, намагаюся з допомогою Вовки опанувати мистецтво пересування з трекінговими палицями.

Це мій перший досвід їх використання, тому виходить досить незграбно, але через якусь сотню метрів вже розумію які м’язи включати в роботу, і вони починають реально полегшувати рух. До слова, якщо Ви вагаєтеся, чи потрібні Вам трекінгові палки: на Кавказі без трекінгових палок звичайній людині з м’яса і кісток робити нема чого. Це моя суб’єктивна думка.

Стежка на початку ущелини Ірик. Ріка ліворуч

Заблукати тут складно — маршрут по ущелині популярний. Це дорога до Ельбрусу зі сходу, а також частина інших туристичних маршрутів, місце для просто прогулянок в гори. Неподалік виходять нарзани (принаймні один точно) і з висоти відкривається чудовий краєвид. Шкода що погода заважає нам його побачити, лиш зрідка відкриваючи завісу хмар.

Покине не почало темніти маємо дістатися стоянок. В планах — дійти кошу, і там заночувати. Широка стежка поступово зникає. Куди йти — вже не так очевидно. Заходимо в якийсь незрозумілий тупик — стежка далі обривається під зсувом. Як переходити — незрозуміло. Раптом нас наздоганяє хлопець і показує правильний шлях коров’ячою стежиною. Піднімаємося трохи правіше і вище. Скрізь органічно насрано, як і внизу на трасі.

Далі бачимо досить відому особливість цієї ущелини — обвали. Прямо над стежкою височіють велетенські ідоли — глиняні стіни зруйнованих вітром і водою пагорбів нависають просто над нами, треба швидко перебігти кількадесят метрів вузьким переходом. Ліворуч — обрив, внизу гуркотить Ірик. Праворуч — стіна, з якої так і просяться впасти величезні кам’яні брили вагою в тони, а то і десятки тон. Така якщо випаде на голову, то згрібатимуть тебе, щасливчика, лопатою…

Обвали на шляху. Прямо під цими стінами доведеться пройти.

Після обвалів та коротенького стрімкого підйому, на 2150 починаються зелені альпійські луки. Йдемо в тумані, атмосфера якась гнітюча, не сприяє позитивному настрою. Радує те, що стежка більш-менш рівна, майже без спусків та підйомів. Шкода що крізь тумав видно тільки на кількадесят метрів.

Короткий привал

Заходимо в сосновий ліс. Приємно пахне грибами. Тут зупиняємося на невеликий відпочинок, поки Славон побіг вниз до кошу щось дізнаватися. Скоро Славон повертається і ми вирушаємо далі. Підходимо до джерела (точніше потічка з гори), трохи запасаємося водою на “попити”. Якщо наші стоянки будуть недалеко — повернемося за поповненням для вечері.

Туманний сосняк із запахом грибів

О 19.20 зупиняємося на приємній більш-менш рівні галявинці. Тут будемо ночувати. Намети, переодягання, смачнюща вечеря, спати. У нас два 2-місних намети на 6 людей і Вовка зі своїм тентом. Мене поселяють з Андрюхою та Ірою в класичну ханнівську двушку. Льоха, Льоха і Славон пакуються в мембранний “Блек Даймонд” за 100500 баксів, який на вигляд довіри не викликає :-)

День 2

Підйом о 6.20. Здається трохи проспали. Поки всі намагаються причепурити заспані морди, підтягуються кілька корів. Ну як же без них? Одна намагається вкрасти зубну пасту, інша — атакувати червоний тент Вовки.

Льоха пропонує корові почистити зуби

Ніч була теплою — довелося навіть відкривати спальник. Ранок теж видається кращим за вчорашній вечір. Погода радує, на скільки це можливо: вийшло Сонце — туман розсіявся. І так, ВІДКРИВСЯ ЕЛЬБРУС! Відкрилися гори на сході — вниз по ущелині. Немає таких слів, якими можна описати цю красу, тому і не намагатимуся — приїжджайте і дивіться самі.

Відкрився Ельбрус. Таким ми побачили його вперше

Збираємося, пакуємося, снідаємо і вирушаємо. На годиннику 9.20. Ледь не забув сонячну батарею з мобільником на камені, тому доводиться наздоганяти своїх. “Льоха не встиг відійти від табору, а вже жере якісь кишенькові горіхи.” (Правда — у мене в блокноті так і записано, тому я не міг не згадати цього факту :-) ).

Виявляється, до потрібного нам кошу ми не дійшли якихось кількасот метрів. У пастухів купуємо айран — це такий місцевий кисломолочний напій, дуже схожий на кефір, але кисліший і просто не такий. Холодний. Смачно. Дуже освіжає. Також у них можна купити сир, але ми зробимо це на зворотньому шляху. :-)

Кіш-кош. Тут живе камандір корівок

Далі широкою ущелиною і нескладними стежками рухаємося до того місця, де починається морена і праворуч відходить ущелина Ірик-Чат. Нам туди.

Тут нам праворуч

На шляху багато джерел, хороших місць для стоянок, зі скель падають водоспади. Крутим підйомом заходимо в ущелину Ірик-Чат. Корів тут уже не видно.

Підйом в ущелину Ірик-Чат. Внизу річка Ірик

Ірик-Чат

Власне, я б не назвав це місце ущелиною. Це долина. Долина, яка нагадує половинку обрізаної вздовж труби. Схили плавні, логічно продовжують береги річки аж до самих піків гір по обидва боки. Початок долини є досить зеленим і приємним оку. В річку стікають безліч струмків з холоднючою водою, температура якої, втім, не заважає приймати в ній водні процедури.

Початок долини Ірик-Чат. Вигляд вгору

Початок долини Ірик-Чат. Вигляд вниз

В деяких струмочках обабіч стежки зроблені навіть спеціальні “ванни”. Чоловіча частина нашої групи залюбки випробовує цю природну “сантехніку”. Холодна водичка дуже бадьорить та знімає втому, а сонечко швидко висушує. Тут я розумію, що куплений рушник з мікрофібри в поході незамінна річ для гігієни. Він дуже компактний і швидко сохне.

Біля ванни у нас невеликий перекус та посиденьки.

Після водних процедур

Тут теж є нарзани.

Нарзан — це така іржава дірка в землі, з якої витікає газована вода. Але і джерел з чистою водою дуже багато. Напитися проблеми немає. В долині немає корів, навіть якось трохи сумно без них. Але є коні. На протилежному боці річки самостійно пасуться гарненькі конячки. Ніхто за ними не дивиться і не пасе, та і не дивно — куди вони звідси подінуться.

Зустріли групу з Донецька — спускалися.

Долина плавно повертає ліворуч і з північного напрямку приймає на північний захід. Долина майже рівна, набирає висоту повільно і йти легко.

Поворот долини. Вид назад — звідти ми прийшли

В якийсь момент натрапляємо на невеличку низину, в якій ноги “чвякають” – щось типу легкої заболоченості. Обходити не хочеться, тому перескакуючи по сухим острівцям переходимо це місце.

Дорога. Ліворуч місця, де земля чвякає

Далі є крутий, але короткий підйом. Група сильно розтягнулася. Усім, звісно ж, хочеться помилуватися краєвидами. Втім, тут це можна. Ділянка не складна.

Перед підйомом влаштовуємо обідній перекус і передих.

Перекус. Топчемо сало з ковбасою під гірчично-кетчупним соусом

Дехто влаштовується подрімати на травичці.

Вовка спить

Обід у нас скромний — отримуємо з рук Іри, яка командує їжею, по парі шматочків ковбаси, сала та по сухарю. На закуску ядрьоний часник, від якого прожигає все нутро. Круто!

Вже під час підготовки до перекусу проявляється вся широта душі українського альпініста. Кожен з радістю пропонує свої продукти, кожен палко бажає поділитися з ближнім вмістом свого рюкзака, кожен турбується про здоров’я друга та впевнено пропонує додаткові калорії взяти саме зі свого рюкзака.

Перекус. Найбільше намагається перекусити Льоха

Гг.. :-) Просто всі хочуть здихатися якомога більшої кількості їжі, яку треба нести на горбу. :-)

Далі підйом. Йдемо вище, через невеликий каньйончик, в якому до ріки впадає ще один бурхливий потік з правого боку по ходу нашого руху. Вийшовши з каньйончика через якусь сотню метрів доходимо до стоянок.

Висота 3100

На стоянках 3100 зустрічаємо сім’ю з Росії. Чоловік з дружиною і двоє дітей (10 і 3,5 роки). Розповідають що ходили на перевал, вже повернулися. Поки ми розгортаємося — вони пакуються і зрулюють вниз. Славон побіг далі на кілометр-півтора щоб подивитися інші місця для стоянок, але повернувся і ми розтаборовуємося тут. Далі не йдемо — акліматизацію зірвати не хочеться. Від ранку набрали 900 метрів висоти за 5 годин. Отож лише обідній час, а ми їмо та вирішуємо відпочити залишок дня.

Стоянка на 3100 м.

Стоянки ці досить давні. Біля великого каменя місце дуже хороше. Рівно, є приємна травичка. Річка за якихось 15 метрів, втім вона дуже брудна щоб пити з неї воду — з льодовика вниз несе віковічну грязюку. Але помити руки і посуд при бажанні можна, хоча жир ця вода не змиває. На місці багато іржавих консервних банок.

Прийшли звідти.

Питну воду можна взяти трохи нижче з потоку, що спускається з правого боку ущелини — ми проходили його, коли піднімалися. Тут же можна і помитися. В деяких місцях є достатньо (але не занадто) високі пороги, а напір води дозволяє не боятися, що в голову прилетить неочікуваний сюрприз. Трохи вище і правіше від нього начебто є джерело, але не знаю…

Я і моя говнокепка

Розтаборовуємося. Помічаю, що руки вже обгорають, хоч і в перчатках. Прості робочі перчатки суттєво не допомагають, але без них було б набагато гірше. Всі інші частини тіла начебто в порядку. Якщо йдете у високі гори — обов’язково треба мати кепку з захистом шиї, або щось подібне. Шия горить дуууже швидко, тому закривати її треба обов’язково, навіть якщо Сонце на перший погляд не дуже і світить. Навіть коли воно закрите хмарами, ультрафіолет лупашити не перестає.

Можна, звісно придбати спеціальну кепку зі шматком тканини, який прикриватиме шию, але я вирішив цю проблему наступним чином: за 15 грн купив на базарі говнокепку і пришив до неї шматок рушникової тканини. Дешево і сердито :-)

Беруся будувати стінку з каміння навколо намету. Хоч стоянки досить обжиті, стінку треба зробити трохи вищою та якіснішою. За одно і моїй акліматизації ця робота піде на користь. І тут перша травма — невдало покладений камінь лупашить по пальцю. Кілька хвилин, і майстерні руки Льохи швидко ремонтують невелику дірку в моєму пальці, через яку, тим не менше, впевнено витікає червона рідина. Будую стінку далі.

На протилежному березі пасуться конячки. Гарні.

Висотні коні

Вцілому група тримає хороший темп, всі встигають, за виключенням Вовки. Вовка нікуди не поспішає, насолоджується краєвидами і фоткає. Негативно це ні на що не впливає, бо поспішати, власне, нема куди.

Хоча ще не вечір, але на вечерю у нас уха. Ні, не подумайте, рибу ми не ловили :-) Риби тут немає. Хіба що вимерзне якась доісторична тварюка з льоду. Але навряд чи з неї можна буде зварити уху.

Уха. Дві ухи і Славон (теж з двома ухами)

Уху я терпіти не можу. Ніколи в нормальному житті її не їм. Але ж це ГОРИ (та-та-та-та-та :-)). Тут уха нереально смачна. Іра насушила на всіх купу цікавих страв. Кожен прийом їжі — не бовтанка якась недоварена, а справжня страва. Уха у нас теж з сушеної риби, і вона дуже смачна — хочеться ще. Але не дають…

Завтра нам туди

Завтра у нас підхід під льодовик. До кінця ніхто не впевнений до якого місця ми будемо йти — треба не перебрати зайвої висоти, щоб не збити акліматизацію. Бо в такому випадку доведеться йти тільки вниз. Завтра вирішимо. Ще не стемніло, але будемо спати.

18 липня 2013 року

Ранок. Виспалися, прокинулися. Погода не радує. Знизу наповзає туман, з якого то моросить, то не моросить. Намагаюся розігнати хмару шаманськими танцями. Здається помогло.

На сніданок у нас куліш. Сушений і дуже смачний. Збираємося і вирушаємо — попереду перевал.

Вперед, до перевалу

До перевала йти далеченько. По дорозі крутий підйом, майже о 10-ій годині підходимо на стоянки, на яких хотіли було зупинитися, але все ж вирішили штурмонути перевал. Їмо фініки. Вниз відкривається чудовий краєвид на долину, яку вже встигло затягнути хмарою. Мабуть в цей момент там мокро…

А внизу вже нагнало хмарки. Звідти ми прийшли.

З цього місця також добре видно льодовик, який спускається з Ельбруса. Гарно. Виходимо далі.

Тут закінчується (а для нас починається) льодовик

А далі каміння, каміння і ще раз каміння. Рослинність залишилася внизу. Невеликі сніжники, які чергуються з грязюкою, підводять нас під перевал.

Через брудні сніжники на перевал.

Щоб зайти на перевал, треба подолати хорошу стрьомну сипуху. Стежка натоптана є, але менш стрьомно від того не стає. Ліворуч під льодовиком озерце. Ми туди не йдемо. Але видно як якісь відчайдухи ходили по самому краю льодовика аж над водою.

Підйом на перевал Ірик-Чат

На підйомі дуже допомагають трекінгові палки. Тут же, мабуть вперше, дається в знаки задишка. Виходимо на перевал.

Висота 3680 м. Перевал Ірик-Чат.

Погода не сприяє. В писок ліпить дощем, щастя додає дуже сильний вітер. Тут є місця для стоянок. Натягуємо на одній з них прямо на перевалі Вовкин червоний тент, закріплюємо між камінням на трекінгові палки, по бокам підсилюємо рюкзаками. Тепер у нас є укриття для перекусу.

Перекус на перевалі Ірик-Чат

Перекус на перевалі Ірик-Чат

Погода трошки налагоджується. На перевалі знаходимо записку від туристичної групи з Києва (перевал Ірик-Чат 1Б). Краєвид тут дуже крутий — фото не допоможе.

На перевалі Ірик-Чат

Вирішуємо, що на перевалі нам ловити більше нема чого, а стоянки за Рижим Бугром начебто вільні. Йдемо туди.

Рижий бугор

Перевал з обох сторін облизують льодовики. З півночі це величезні льодові поля плато Джикаульгенкез, яких і краю не видно. Насправді ці поля називають льодовим озером. У звичайних льодовиках, коли вони тануть, вода опускається через тріщини на дно, вимиває там русло, і виривається рікою з-під язика льодовика. Льодове озеро ж влаштоване інакше — вода стікає по поверхні озера, і вимитим льодовим руслом стікає в річку Бірджили-Су (Бирджилы-Су).

Панорама плато Джикаульгенкез. Пік Каліцького в центрі

Посеред льодового озера височіє скельний пік Каліцького (пик Калицкого), висотою над рівнем моря у 3581 м. Над льодовиком його піраміда височіє на 200 метрів. Складається враження неначе середньовічний замок своїми шпилями височіє над гірським озером. В 30-х роках ХХ століття піку дали ім’я геолога Каліцького, який працював на Кавказі. Не буду писати багато про пік та льодове озеро — просто загугліть “Пик Калицкого” і почитайте багато цікавої як реальної так і містичної інформації. Бо вона справді цікава.

Туристи (маленькі цяточки на снігу). Піднімаються на перевал. Альпіністи праворуч.

Піднімаємося з перевалу на “Рижий”. Позаду нас з боку “озера” на перевал підіймаються дві зв’язки 4-ки. Це туристи. Славон каже, що альпініст “ходить” вершину, а турист — перевали.

Наша стежка йде по стабільному осипному схилу. Складається враження, що “Рижий” — це зовсім і не гора, а просто хтось вивалив з гігантського самоскида колосальних розмірів купу щебня. Рудого щебня. Не буду 100% стверджувати, але, ймовірно цей “Бугор” — точена льодовиками за сотні тисяч років гора, яка перетворилася в те, що ми бачимо зараз. Або купа каміння, принесена льодовиком з інших гір.

Стежка (ліворуч) на Рижий Бугор з перевалу Ірик-Чат. Позаду в хмарах видніється Ельбрус

А нам на “рижому” стрьомно — з обох боків височезні обриви, а стежка ну дуууже вузенька. Намагаюся не дивитися вниз, бо там, в 30 сантиметрах від мене справжня прірва, від якої подітися нема куди. Кілька метрів треба проскочити затамувавши подих і уявивши, що ти — пір’їнка, яка зовсім навіть не тисне собою і 25-ти кілограмовим наплічником на земну поверхню. Трохи бентежить, що колись-таки воно обвалиться. Але нехай це станеться тоді коли мене тут не буде.

Звідти ми прийшли. Внизу долина Ірик-Чат. Ліворуч перевал. Фото з Рижого Бугра

Осипним схилом спускаємося на стоянки. Славон каже, що краще йти трохи лівіше, а не протоптаною стежиною праворуч, яка дуже близько підходить до обриву. З радістю виконую рекомендацію :-)

Під час спуску погода зіпсувалася. Спускаємося вже в туман, який чекає нас на стоянках.

Туман внизу на стоянках. Видно яка стрьомна сипуха під ногами.

Ранклюфт по ліву руку від спуску на стоянки Рижого Бурга

Стоянки на Рижому бугрі (3750 м.)

На стоянках є декілька місць під намети. Коли ми прийшли для нас були вільні усі. Швиденько поставили намети і поховалися — почався дощ. Залишок дня їмо і даємо хропака по наметах — дощ не сприяє активній діяльності.

“А в наметі зараз макарони…”

У більшості болить голова, я ж висоти не відчуваю і почуваюся як на курорті. Народ закидається Нурофеном, а я точу горішки.

Стоянки на “Рижому Бугрі”. Сам “Бугор” позаду.

О 20:30 дощ припинився. Вилазимо. Стає веселіше. Під наметом калюжа, в рюкзаку потік “Момент”.

Внизу стоянки “Рижого Бугра”

Вечеряємо. В блокноті у мене ця подія описана як “Запарили мівінку і кисіль. Жрали з однієї миски.” Воду на цих стоянках можна брати нижче по схилу з потічка, який тече по краю льодовика вниз в озерце під ранклюфтом (потічок вранці замерзає).

Вітру немає. Лягаємо спати. Навколо тихо, наче ми і не в горах зовсім.

19 липня 2013 року

Новий день. День починається мокро. Ліпить сніг і дощ, дощ і сніг, сніг, а потім знову — дощ. До обіду трохи розвиднилося. Повз нас проходить група, яка вчора піднялася за нами на перевал з “озера” — пішли на Гору.

Льодові заняття

Після обіду виходимо на льодові заняття. Якщо їх можна так назвати. Справа в тому, що більшість з нашої компашки ніколи не була на льодовику, тому Славон, як найдосвідченіший з нашої когорти рагулів, береться розповісти як ходити з льодорубом, як поводитися на льодовику у разі настання різного роду халеп. Тренуємося самозатримуватися, лазимо по льодовій стінці височенного ранклюфта, буримося бурами (мені це найбільше сподобалося), колупаємо сніг для організації страховки і займаємося іншими різними корисними і цікавими штуками.

Ранклюфт на південний захід від Рижого Бугра

Далі радіальна прогулянка по льодовику у зв’язці. Сніг мокрий, ноги провалюються по коліно, а то і по самі я…ядра. Коли вже поверталися, Славон вирішив умовно зірватися в тріщину. Витягали ми його довго. Ніхто не пам’ятав поліспастів, крім однієї людини (не будемо тикати пальцями), тому Славон умовно замерз. Це вже після повернення розумні люди в особі Ігоря Андрійовича та Іллі Генадійовича розповіли мені, що всі ці поліспасти як до ср..ки карі очі — коли хтось провалився треба просто напрягати булки і тягти з усієї дурі якнайшвидше, бо внизу капець як холодно. Тим паче нас було не мало в одній зв’язці.

Льодове плато. Панорама

Тут же, на заняттях зробив деякі, хоч і трохи дилетантські, але висновки по спорядженню.

Кішки AustriAlpin, які я купив спеціально для Ельбрусу показали себе добре. Порадували високі кріплення — черевик без рантів добре в них сидить. Довгі стропи теж сприяють надійному кріпленню. Вцілому за час сходження до них претензій та зауважень не виникло жодних.

Втім, до льодоруба виникли претензії. Якщо я вирішу купити собі льодоруб, він однозначно буде без темляка (який тільки заважав, тому перекочував до мене в кишеню), і буде з великим отвором в клюві під карабін (у кого був з маленьким — всі мучилися).

З льодових занять повернувся з мокрими ногами, руками та іншими частинами тіла.

Ніколи б не подумав і не повірив би, що в туман, в якому далі 30-ти метрів нічого не видно, можна якісно висушити речі. Можна! Вітер сушить не набагато гірше за Сонце, якого ми вже давно чекаємо. Сушу на собі рукавиці, сорочку і шкарпетки. Куртка ще з учора була катастрофічно мокрою, але вітер висушив. В моєму випадку мембрана з секонда не працює. Так само на вітру висушив і жилетку на холоуфайбері та інші речі.

Всі в доброму гуморі, горняшка не докучає.

Сусід

А ще у нас, виявляється, є сусід. В таборі завелася миша. Хоча, може воно і не миша, але це точно сіре хвостате створіння розміром з добрячу долоню. Його бачив не тільки я, так що це не білочка. Миша заходила до хлопців в намет. Не можу усвідомити, що це створіння робить на 3750, де крім каміння і льоду нічого немає. Тут хіба що можна стати поживою для воронів, які наче Люфтваффе виписують фігури на потоках гірського вітру прямо над нами. Мені здається, тільки нерозумного Homo Sapiens’а може занести на таку висоту.

Homo Sapiens

Homo Sapiens

Поки сушився, наминав свої кишенькові запаси. Найкращим варіантом перекусу для подорожей на висоту, на мою думку, є фініки і курага. Дуже добре йде комбінація синього ізюму з кеш’ю — це дуже смачно.

Хлопці силіконять свій намет. Тече. Тече BD-шний намет за 500 баксів. Тече бо, бачте, виробник не вважав за потрібне проклеїти шви в мембранному наметі за 500 баксів!

Спати вкладаємося рано.

20 липня 2013 року

День починається ще з ночі. Серед ночі всіх побудив Славон. Небо розвиднілося, все всіяне зорями. У місячному сяйві стояв Ельбрус. Всі повилазили подивитися на цю красу. Але собачий холод швидко позаганяв нас назад до наметів :-)

Прокидаємося рано (о 5:00). Сьогодні у нас перехід через льодовик.

Все замерзло. Небо ясне, зустрічаємо світанок. Сонце встає з-за гір. Це найкрасивіший світанок, який я бачив у своєму житті. Рожево помаранчеві промені поступово освітлюють Ельбрус. Від самої вершини, до підніжжя. Краса неймовірна.

Світанок

Ельбрус на світанку

Ельбрус на світанку

Льодовик

Сушимося, збираємося, пакуємося, готуємося, вдягаємося і вирушаємо.

Сушимося, збираємося, пакуємося

Біля краю льдовика вдягаємо каски, кішки, зв’язуємося. Йдемо через льодовик, поки він ще не встиг потекти під нами від промінчиків ранкового тепла.

Йдемо через льодовик

Перехід важкуватий для мене — намагаємося швидше проскочити, тому темп тримаємо не повільний. В якийсь момент стає важко дихати — важкий наплічник і висота дають про себе знати. Кількахвилинний відпочинок прямо на снігу (аяяй, не можна так робити). Славон каже, шо Ігор Андрійович би дуже матюкався.

Матрас на снігу. Аяяй…

Йдемо далі. Славон трохи провалився в тріщину — не витримав сніговий міст — вибрався сам. Я перелажу це місце рачки, страхуємо одне одного через льодоруб.

Нам туди. Приблизно 1/3 дороги через льодовик

Далі велика тріщина вже недалеко від підйому на лавовий потік — доводиться перестрибувати. Тут треба пройти швидко, бо на снігу лежать свіжі каменюки — явна ознака того, що зверху щось може прилетіти. Підходимо під стіну Акчерьякольского лавового потоку. Тут є два чи три місця, де можна більш-менш легко та безпечно піднятися на скелі. Ліземо прямо в кішках — немає часу роздягатися. Коли всі підіймаються, робимо невеличкий привал. Треба віддихатися.

Льодовик. Вигляд з-під стіни лавового потоку. Наші сліди ліворуч

Акчерьякольський лавовий потік

Йдемо далі. Зустрічаємо групу німців. Виступаю за перекладача. Добре що вони шпрехен не тільки німецькою, а й трохи розуміють англійську. Ділимося з ними інформацією по стоянках та розповідаємо про свої плани. Вони йдуть. Проводжаю їх словами “Good luck. See you on the top.” Тягнули ж мене за язика…

Вони пішли, а ми ще вирішуємо що робити далі. Пізніше цих же німців зустрінемо на 4300.

Вирішуємо набрати трохи висоти і стати на стоянку на 3950. В нижній частині лавового потоку є хороші великі тераси для стоянок і немає проблем з водою. В самому низу є навіть своєрідні озера.

Стоянки на 3950. Тут багато місця, де можна м’яко стати

На 3950 розтаборовуємося і готуємо їжу. Дехто приймає сонячні ванни. Чоловіча частина вирішує прийняти водяні ванни. Якраз метрів за 50 зі снігу-льоду витікає солідний струмок — можна трохи зайнятися гігієною.

Буде їжа з пляшечки

Висотна гігієна

Гігієна на такій висоті  справа не тривіальна. Термометр ніхто з собою не брав, але температура водички точно є близькою до нуля (хе, льодовик же).

Процедура миття жо… інтимних місць в таких умовах полягає в наступному: в деяку тару (у нас була каструлька, в якій їжу потім ніхто не хотів варити XD) набирається вода, ДУЖЕ швидко цією водою поливається частина тіла, яку необхідно вимити. Далі необхідно так само швидко помитою частиною тіла сісти на чорний камінь і відігріти її. Процедура повторюється необхідну кількість разів для усіх частин тіла, які потребують гігієнічного втручання. Зі сторони, мабуть, за цим весело спостерігати. Знову наголошу що вода реально ДУЖЕ холодна. Рятує тільки каміння, яке від сонця добре нагрівається. Кому не вистачає в житті екстремальних відчуттів — раджу спробувати. :-)

BD-шний мембранний намет на 3950. На задньому плані водні процедури

Зауважу, що митися прямо в потічку не можна — нижче за течією люди п’ють з нього воду. Поважайте свого ближнього!

Аклімуха на 4300

Далі у нас акліматизаційний вихід на 4300 – наступну висоту, на яку нам завтра треба буде піднятися. Йти без наплічника набагато легше, навіть зважаючи на те, що доводиться дертися по великим кам’яним блокам. Тут стає стрьомно, бо схил реально крутий, і у випадку чого, падати високо. По дорозі натикаємося на уламки літака, який розбився тут, здається, минулого року.

Йдемо на 4300

На 4300 стоїть до десятка наметів, видно як групи піднімаються на 4600 теж на акліматизацію. На стоянках побули недовго. Тут ловить мобільний — добиває з боку класично маршруту на Ельбрус, чи то з Терскола, чи ще звідки — коротше з ТОГО боку. Вдалося зателефонувати мамі в Україну.

Спускаємося. Голова почала трохи боліти лише на спуску. Колеги пропонували жрати колеса — відмовився — хай організм сам розбирається.

Протягом дня у нас в таборі всі тупили. Мабуть горняшка рубала, але було весело :-)

Колективний тупняк

Повітря холодне, а Сонце смалить дуже сильно. Жахливе відчуття, коли ультрафіолет пропалює шкіру навіть через одяг і доводиться мазатися гидким жирним захисним кремом. Холодно і водночас жарко.

21 липня 2013 року

День починається по-матрасному — прокидаємося пізно, Сонце вже високо. Цього разу потреби сушитися немає, і це тішить. Втім, виявляємо іншу проблему.

Скрізь пісок! Пісок в тамбурі, пісок під тентом, пісок в речах, пісок в посуді, пісок скрізь! Вдень було якось не дуже помітно, а от за ніч вітер зробив свою справу і наніс нам багато піску в усі місця, в які тільки зміг дістатися.

Застигла лава. На те він і лавовий потік…

Стоянки, на яких ми ночували, знаходяться в улоговині, через яку протікають потічки зі сніжників. Порода на лавовому потоці хоч і міцна, але від постійного коливання температур, роботи води та погодних умов кришиться до стану піску. От ці потічки і приносять дрібну фракцію саме в те місце, де ми спали. За ніч ним засипає усі речі.

Видно Ушбу (4710 м.)

Видно Ушбу (4710 м.). Правда, так добре видно буде тільки з більшої висоти.

Перебиваємо невтішні новини легким сніданком і настає час збиратися. Сьогодні нам на 4300, в те місце, яке ми розвідали учора. Але цього разу вже з усіма речима.

Йдемо на 4300

Підйом з 25-кілограмовим рюкзаком за плечима дається суттєво важчим аніж той забіг, який ми здійснили вчора. Знову відчуваю недостачу кисню в повітрі — доводиться відставати. Легені завжди були моїм слабким місцем…

Перебазовуємося на 4300

На стоянках 4300 усі козирні місця зайняті: тут вчорашні “німці”, російська комерційна група і ще декілька незнайомих нам груп. Майданчики під намети доводиться розчищати від мерзлоти і каміння. Хтось біжить по воду, яку можна набрати лише в одному місці — на краю сніжника в лівій частині стоянок (якщо дивитися на вершину), ближче до кратера. Водичка, як і водиться в таких місцях, з грязючкою.

Чистка місця під намет

Після розтаборування і чаю у нас акліматизаційний вихід на 4700. Вдягаємося, збираємося, видихаємо, вдихаємо і виходимо.

Вдягаю окуляри зварювальника, бо на цій висоті вже відчувається, що ESS Ice очі вберігають не достатньо ефективно.

Аклімуха на 4700

На 4700 тут можна вийти двома варіантами: по камінню і по снігу. Славон веде нас по камінню — кажуть, так безпечніше і можна без кішок. Це шлях праворуч від бічного кратера Ельбруса. Ліворуч від нас прірва, в яку якщо полетиш, то в кращому випадку льодовик винесе тебе вниз через пару тисяч років. Праворуч — сніговий схил.

Бічний кратер Ельбруса. Ліворуч на снігу видно сліди підходу на 4700

Піднялися досить швидко. Народ починає мутити, болять голови. У мене ж все добре — як огірочок. На 4700 добре ловить мобільний — сюди добиває базова станція, десь з південного боку Ельбруса (з Терскола чи десь там). Телефоную мамі — у нас все добре. П’ємо гадосний червоний смердючий каркаде. Але пити треба. Фу.

На 4700 ловить мобільник і каркаде набуває особливо гидотного смаку

На 4700 ловить мобільник і каркаде набуває особливо гидотного смаку

Тут же відпочиває група, яка з 4300 ходила акліматизуватися на 4900, а декого занесло і на 5100. Чай, розмови, передача досвіду і спускаємося вниз. Спускаємося по снігу — так значно швидше. Сніг мокрий, часто провалююся. Збігли за 25 хвилин.

Внизу відпочиваємо. Завтра так само день відпочинку.

Панорамка Кавказу з висоти

За той час, поки ми ходили, вдалося сформувати в своїй уяві картинку рельєфу, по якому доведеться “штурмувати” вершину. Це велике каміння лавового потоку і сніг, в основному досить крутий сніг. Ще на 4700 кожен для себе і для групи визначився, чи буде він йти на вершину. Кожен має право вибору, і вибір робить сам — залишитися в таборі, чи йти на Гору. Дехто вже тут вирішує залишатися в таборі. І далеко не тому, що “здувся”, а просто тому, що вже досягнуте є суттєвим подоланням самого себе. Хоча і фактор самопочуття відкидати теж не треба.

Донгу́з-Ору́н, 4454 м. і його славнозвісний льодовик “сімка”.

Погода псується.

Сильний вітер наганяє з північного заходу величезну хмару. З боку Грузії теж сунеться щось темно-страшне. В наметі вітер відчувається по-особливому. З теплого спальника так не хочеться вилазити, але треба. Вдягаю китайські тапки і терміново вилажу підсилювати стінку навколо намета. В обличчя лупашить крупа, каміння доводиться носити за десятки метрів. Стінка підсилено — можна відпочивати далі.

22 липня 2013 року

Ранок не додає метеорологічного оптимізму. Так само, як і вчора, дме сильний вітер. Але, зважаючи на те, що сьогодні день відпочинку, всі в доброму гуморі. Сподіваємося на те, що завтра погода подарує нам ясне небо і відсутність вітру — завтра ж на вершину!

Холодно. Води немає. Вчорашні потічки сьогодні зранку не розтанули. Топимо сніг. Вода з піском. Погода не дає вилазити з намету, тому намагаємося гаяти час різними дурницями.

Ультрафіолет смалить так, що окуляри доводиться вдягати навіть в наметі. На бомжа уваги не звертайте.

3-літрова банка

Граємо в “3-літрову банку”, цього разу на букву “П”.

Гра ця дурна, але дуже допомагає згаяти час, коли його нема чим зайняти і дозволяє трошки напружити мозок. Суть в тому що учасники по колу називають речі, які можна всунути в 3-літрову банку. Помідор-перчатка-пісок-прищіпка-потняки…

Придурок, на жаль, не влазить…

…тому він в цей момент йде шукати кущі.

Кущі

Ага, кущі… на 4300… На 4300 замість традиційних “кущів” використовують величезний камінь, який стоїть трохи нижче по схилу від стоянок. Знайти його не складно — він добре помічений величезною кількістю органічних відходів, які звідси нікуди не подінуться — вони просто замерзають або засихають.

В цьому місці я пробую зробити свою справу, але вітер усіляко намагається цьому завадити. Після тривалої боротьби все-таки вдається знайти спосіб втримати в руці “папірус” і з полегшенням повернутися в намет. В наметі з радістю ділюся досвідом як гадити на 4300 в ураганний вітер і залишитися при цьому чистим. :-)

Далі намагаюся на пальцях і шнурках розповісти як працюють поліспасти, показую якісь незвичні вузли. Вішаємо на удавці телефон за те що він не хоче ловити мережу…

Його покарали за те, що не ловив

Пообіді вітер стає ще сильнішими і настає переломний момент. Старші люди з інших груп радять спускатися вниз, бо погода не віщує адекватного вікна для сходження. Збираємося на нараду. Коротко і швидко вирішуємо якнайшвидше валити вниз.

Це засмучує.

Звісно, кожному хотілося дійти до вершини і повернутися з досягненням, емоціями і враженнями. Шкода, але Гора не пускає. Наступного разу.

Вниз

Валимо вниз слідом за ще кількома групами. На 4300 залишаються лише комерси і німці.

Погода зіпсувалася

Спускаємося до стоянок на 3850 — це майже біля “озер” в нижній частині лавового потоку. Звідси видно, що на 4300 погода не покращується. У нас же відносно тепло і спокійно. Їмо і відпочиваємо залишок дня. Завтра назад через льодовик, плануємо дійти до кошу.

23 липня 2013 року

Прокидаємося, їмо, пакуємося і спускаємося. Сьогодні ми мали йти на Гору, але ми спускаємося. Там, на горі, погоди немає. Вчорашнє рішення було вірним.

Вниз через льодовик

Через льодовик перебігаємо швидко, бо сніг на ньому якраз починає танути. Часто ноги провалюються по саме те місце, в якому дві штанини зшиваються одна з одною. Льодовик треба ходити зранку!

На “рижому” вже нові люди, які після нас пробуватимуть “зробити топ”. Трохи консультуємо і продовжуємо спуск. В планах — дійти кошу.

Швидко збігаємо аж до ванн, які сподобалися нам ще на підйомі. Насолоджуємося чистотою, їмо і йдемо далі, спускаємося в долину Ірик.

Трапеза

Сушене рагу. Ом-ном-ном..

На спуску ледь не вилітаю на слизькому камені в прірву — рятують трекінгові палки. Одну палку Tramp Expedition непогано погнув, але врятувала. Вирівнюю об коліно і йду далі, респект китайцям.

Назад в Ірик...

Назад в Ірик…

На стоянку вирішуємо стати не доходячи до кошу на острівці вже в долині Ірик, тим паче що тут же зустрічаємо групу туристів з Харкова (хе-хе, де б ще побачилися). Розтаборовуємося, знайомимося з коровами, двоє вирішують зганяти по пиво і сітро аж в Ельбрус. Решту дня відпочиваємо.

Відпочиваємо не тільки ми...

Відпочиваємо не тільки ми…

Додому

24 липня 2013 року. Зранку збираємося і вирушаємо вниз. В коші купуємо голівку гірського сиру, зустрічаємо по дорозі групи матрасників, заходимо на нарзан (о, я нарешті побачив що це таке). І от ми в Ельбрусі.

Вниз, додому

Нові люди йдуть вгору, а нам час додому. По дорозі ще обід в Терсколі, сітро, сітро і ще раз сітро.

В машині всі трохи втомлені і дещо засмучені. Втім, не зважаючи на те, що мети не досягнуто, Кавказ кожному з нас приніс лише позитив.

Льоха, Льоха, Іра, Славон, Сашко, Вовка, Андрюха

Дякую всім, хто був зі мною, терпів мене весь цей час і показав мені що таке Великі Гори: Калашникову Славону за пропозицію, від якої я не зміг відмовитися, Плотникову Олексію за круті колеса, Андрюсі Садомовському за те, що не займав багато місця у наметі і тягнув на собі хороший фотік, Ірі Андрієвській за нереально смачні сніданки, Олексію Іванову за залатаний палець, Вовці Совелу за круті фотки.

А ще Ігору Андрійовичу та Іллі Генадійовичу, які навчили не ср..ти цеглою, коли під тобою 300 метрів прірви. :-)

Будемо мандрувати далі – шлях широкий.

Траплялося на зворотній дорозі і таке…


Бонуси

Список моєї споряги:

  • Рюкзак Terra Incognita Trial 90 (2008 року) – важкий
  • Спальник Trimm Balance – достатньо теплий
  • Іжевський килимок
  • Піджопник
  • Рушник з мікрофібри Cocoon Towel Ultralight M
  • Шматок зубної шітки
  • Чоботи Asolo Discovery
  • Гумові китайські тапки
  • Бафф Wind xtreme (на шию, бороду)
  • Бафф з флісом Travel Extreme (годиться)
  • Фліска з секонду товста
  • Фліска тонка
  • Куртка-штормовка з секонда з мертвою мембраною
  • Жилетка г/л (наповнювач – холофайбер)
  • Тонкі термоштани+термофутболка NoName (штани не вдягав)
  • Сорочка бавовняна з довгим рукавом (не годиться)
  • Футболка біла бавовняна (не годиться)
  • Штани г/л Trimm Arrow (на сходження, сніг)
  • Штани для трекінгу Trimm Direct (на піхід)
  • Термошкарпетки Lasting XOL (на підхід) – 1 пара
  • Термошкарпетки Lasting CMH (на сніг) – 1 пара
  • Шкарпетки звичайні тонкі + теплі (ніколи більше не візьму) – 3 пари
  • Труселя – 3 шт.
  • Перчатки флісові тоненькі (Польська армія) – 1 пара
  • Перчатки гірськолижні з Metro (паршиві) – 1 пара
  • Перчатки робочі – 1 пара
  • Окуляри ESS Ice
  • Окуляри зварювальника
  • Кепка з накидкою на шию
  • Ліхтарик Princeton Tec Fuel
  • Трекінгові палки Tramp Expedition 140
  • Сонячна батарея Kvazar KV-3.5BM
  • Смартфон з GPSом
  • Фотік-мильниця
  • Вологі, сухі серветки, папірус
  • Блокнот, олівець
  • Ніж Victorinox найпростіший
  • Ложко-вилка пластикова
  • Миска сталева з базару
  • Рожевий пластиковий кухоль з базару
  • Система верхня і нижня, стропа для блокування (3 метри мало, треба 4-4,5)
  • 3 карабіни, стакан
  • Льодоруб Lucky з темляком (темляк не потрібен зовсім)
  • Кішки AustriAlpin Trekking SB01A
  • Гамаші Turbat Bahily

На завершення

Більша частина тексту писалася одразу після повернення в Україну. Втім, через купу причин, в тому числі і сумнозвісне “впадлу”, кінець дописувався ще цілих два роки. З того часу багато чого перекинулося догори дриґом, але я вирішив абстрагуватися від поворотів світової історії і залишив тут просто розповідь про Гори. Ми ще побуваємо там, хлопці, куди не дійшли в кінці липня 2013 року.

Сашко Омельченко, 13 серпня 2015 року.

Фотки Вовки Совелу, Андрюхи Садомовського і автора (ті, які гіршої якості).
Використання матеріалів статті лише за умови гіперпосилання на оригінал, відкритого для індексації пошуковими системами.