Дивні гості
Була така історія. Сиділи ми з хлопцями в колибі після важкого переходу. За 12 годин прибігли втрьох більше 50 кілометрів горами. Змучені вже прийшли в невеличку хатинку, в якій вже вкладалися спати пара туристів. Хлопець з дівчиною приїхали звідкись чи то з Харкова, чи то з Сум погуляти Карпатами. Ми з хлопцями швиденько приготували гарячого супу, налагодили сухарів з салом, повечеряли та й сиділи обговорювали плани на завтра. Аж в двері постукали.
На порозі стояв височенний, закутаний в стару шинель худорлезний дядько. З широчезним шкіряним капелюхом на голові він видавався схожим на гриба, якого зігнали з місця ще восени, і гнали горами аж до цього лютневого вечора. Під пахвою він тримав маленьку руду лисицю, яка з цікавістю розглядала нас п’ятьох маленькими чорними оченятами та намагалася вловити запах курятини з нашої нехитрої вечірньої юшки.
— “Доброго вечора” — привітався він голосом, який, судячи з сухого хрипу, що супроводжував ці два слова, давно вже ні до кого не обзивався – “Знайдеться місце для двох вільних мандрівників?”. Він втомлено посміхнувся і ступив крок в нагріте старою грубкою повітря. Двері зачинилися.
Швидкий гарячий чай він жадібно ковтнув ніби той і не мав обпекти горло. Швидко вклався поруч з грубкою, накрився шинеллю і більше не говорив. Лисиця тихо зайняла своє місце поруч.
На ранок ми вже не побачили пізнього гостя, не було й ніяких слідів, що він існував та ділив з нами вузеньку лежанку коло стіни. Ніхто з нас п’ятьох і не чув як той зник.
Кажуть, в горах трапляються дивні речі, але раз ми всі живі і здорові, може то і на щастя.
6 березня 2016 р.
О.О.