Дівчина. Звичайна дівчина.
Дівчина. Дівчина — думав я. Ніби звичайна дівчина. Але в ній було щось, що привертало увагу. Це точно був не одяг, не фігура, не обличчя, не манери. А що? Що так сильно тягнуло мій погляд в її бік?
Ми навіть стояли не поруч. Нас розділяла сотня метрів міксу з бруківки, асфальту та тротуарної плитки, обабіч якої росли дерева, зеленіла розкиданою стрижена трава. Я бачив її, спостерігав за нею, оцінював кожен її рух, а вона в цей час ніби була заклопотана якимись своїми внутрішньочерепними справами і зовсім не дивилася в мій бік.
Не зводив очей з неї весь цей час. Весь час поки вона стояла там, мені так зручно було споглядати її. Дивитися і слідкувати за нею. Було в ній щось таке, що рідко трапляється в сучасних жінках. І я не міг збагнути що саме….
Коли вона підійшла ближче, я заговорив. Кинув кілька слів в її сторону, кілька незграбно зв’язаних слів які теоретично мали б її зацікавити, слів нікчемних, мало не беззмістовних. Про що говорять коли хочуть, щоб дівчина на вулиці, заклопотана своїми справами, звернула на тебе увагу? “Привіт, як справи?”? Ні, це зовсім просто. Зараз це вже не працює.
Але не в цьому випадку. Вона йшла прямо в мій бік, єдиним можливим шляхом, і у мене було купа часу, купа секунд, щоб придумати слова, якими я б звернув на себе її увагу. Купа варіантів. Від найпростіших однослівних вітань до якихось хитрих літературних конструкцій. Вони крутилися в моїй голові, стаючи все більш закрученими і алогічними.
І що ж я сказав? Я сказав: “Привіт, я Сашко”… А вона повернулася до мене ніби бажаючи краще розгледіти джерело цих звуків, ніби намагаючись відчути, почути, зрозуміти з цих трьох слів ціль, яку переслідувала людина, що промовила їх.
А людина ця вже стікала холодним потом, дрижала ніби молодий камікадзе, якого послали в свій перший і останній бій. Але відступати було нікуди. Вона спинилася, бо хтось відвернув її увагу на себе. Отак просто взяв і звернув на себе увагу.
А потім закрутив розмову, дивну розмову, розмову ні про що, але таку нещадну і глибоку.
Я не знав, що говорять таким як вона, не знав яким буде наступне моє слово, ба навіть не знав навіщо затіяв це все. Може варто було відпустити її, пропустити повз себе, відірвати вчасно погляд і вона пропливла б своєю дорогою навіть не почувши, що хтось знаходився поруч.
За секунди її образ вирізьбився в моїй уяві. Вона була охайна, просто і акуратно вдягнена в просту спідничку та неяскраву, але привабливу кофтинку. Вона не мала того пафосу, який би могла випромінювати вона-інша, не ловила гордо поставленим поглядом цікавість чоловіків. Але мала чарівну посмішку, яку тільки могла дати їй природа, і на диво вміло користувалася нею, хоча і була настороженою.
Ми говорили довго. Говорили про погоду, про цвірінчання горобців на кущах обабіч нас, про те, як пахне свіжоскошена трава. Про сенс життя, про музику, людей. Про те, про інше, про будь-що, що я міг вичавити зі своєї свідомості. Я відчував що ніхто до неї не говорив мені таких проникливих слів, не мав таких впевнених думок та замислених поглядів.
— Котра година? — запитала вона.
— Пів на шосту — відповів я.
— Вже пізно, я мушу йти, за мене хвилюватимуться.
Я змовчав.
— Дякую, що не дав пройти повз.
— Я ще побачу тебе?
— Все можливо — усміхнулася вона.
Я запам’ятаю її такою яка вона є, якою вона є насправді. Дівчину. Звичайну дівчину з зовнішністю, яка не запам’ятовується. Вона змусила мене задуматися про те, чого раніше я не зустрічав у нетрях свого “Я”, а сама пішла далі, далі у своє життя, обережно але впевнено відбиваючи кроки білою тростинкою.
